духовна краса

1. n

1) краса; привабливість; прекрасне

2) pl приваблива (гарна) риса; прикраса, оздоба

3) ірон. принада, принадність

4) красуня

5) красень, красуха (про коней)

6) збірн., бібл., поет. розкіш; цвіт

2. v

робити красивим, прикрашати

* * *

1) краса, прекрасне; часто pl приваблива або гарна риса; прикраса

2) принадність

3) красуня; красень

4) бібл., пoeт. краса, цвіт ( народу)

5) перевага, достоїнство

СВЯТІСТЬ - 1) вищий ступінь онтологічної досконалості, що започатковує надприродну єдність могутності, праведності і краси; 2) здатність божественного начала чинити очисний перетворювальний вплив на навколишнє буття; 3) властивість конечної істоти (людини) внаслідок самозречення набувати якостей провідника зазначеного надприродного впливу. Слов'янські лексеми, що позначають С., пов'язані з індоєвропейським *k'uen-to - "зростання", "набухання", "підсилення" (Топоров); євр. "kodesh" імплікує значення "відокремленості", "очищеності", "недоторканності"; лат. "sanctus" - "непорушності", "встановлення", "узаконення". За основоположним релігійним уявленням, С. постає передусім як атрибут Бога; її необхідними корелятами виявляються: С. як переображення тварного світу (пор. поняття "святого місця", напр., єрусалимського Храму або Печерського монастиря в Києві тощо) і С. як цілісна характеристика людини, що досягла "обоження". У світській літературі терміни "С.", "святий" характеризують вищий ступінь моральної досконалості людини; значення онтологічної могутності зникає, натомість акцентуються жертовність, несхибність і непорушність моральних засад, духовна краса. За Левінасом, "заклик С." у цьому розумінні передує турботі існування й асоціюється з "пріоритетом іншого переді мною". Аксіологічним втіленням ідеї С. постають святині. На відміну від цінностей, святині мають значно вищий рівень онтологічної вкоріненості, а отже, здатні ангажувати людей незалежно від їхнього власного вибору. Через це проблема толерантності у сфері співіснування святинь постає незрівнянно гостріше, ніж у сфері цінностей.

Лосєв, Олексій Федорович (1893, Новочеркаськ - 1988) - рос. філософ, мовознавець, дослідник класичної філології та античної культури. Закінчив історико-філологічний ф-т Московського ун-ту (1915). В 20-ті рр. вийшли друком вагомі дослідження Л. з філософії міфу, імені, числа та символу. В цих працях автор дав оригінальний філософський синтез християнського неоплатонізму, діалектики та феноменології Гуссерля, що дозволило йому побудувати цілісну систему "діалектичного апофатизму", щільно пов'язану з метафізикою символу і міфу С. имволізм Л. розуміє як філософськоейдетичне вчення про такі духовні феномени, які існують в "твердих обрисах апофатичної сутності", де ідеальна (божественна) основа світу проявляє себе, світиться в смислових феноменах духовної культури людини - в символах, міфах, слові, мистецтві. Л. поєднує філософське бачення світу з естетико-символічним, а міфологію - з практикою і культурою певної людської спільноти С. аме такий філософський підхід до осмислення світу і культури дозволив Л. побудувати філософське вчення про античний Космос як гармонійне поєднання ідеального і матеріального начал в структурі сущого, де найвищий прояв цієї гармонії втілюється в античному ідеалі довершеності Космосу і краси людського тіла. Ці ранні розробки утворили підмурівок цілої низки фундаментальних праць Л., написаних протягом 50 - 80-х рр. Л. досліджує історію розвитку античної культури як особливої духовно-історичної цілісності, де гармонійно поєднувались ідеали краси людського тіла з довершеністю космосу, з моральними основами людського життя. Л. досліджує цей процес від розквіту давньогрецьк. культури (V ст. до н. е.) до остаточного занепаду античного світу (V ст. н. е.); у полі його зору поява нової християнської культури, що створює новий тип моралі, нові естетичні цінності й ідеали, де головним є не гармонія і краса людського тіла, а моральна і духовна досконалість людської особи, яка шукає свій ідеал в "Граді Божому". За свої філософські погляди Л. був репресований більшовицьким режимом і в 1930 - 1933 рр. перебував у таборах радянського ГУЛАГу. Багатотомна панорама розвитку античної культури, яку окреслив Л., розкриває його феноменальну обізнаність з давньогрецьк. і лат. пам'ятками писемності, творами античного епосу і драми, риторики, історичними дослідженнями, пам'ятками образотворчого мистецтва, скульптури та ін. В останні роки свого життя Л. видав декілька праць, присвячених творчості В. Соловйова, з яким його пов'язували як спільні філософські вподобання (Платон, неоплатонізм, Гегель, Шеллінг та ін.), так і деякі споріднені мотиви і теми філософських досліджень (всеєдність світу, софійність пізнання, онтологічне розуміння краси, мистецтва, добра, істини та ін.). Л. автор праць з проблем культури європейського Середньовіччя, Відродження та Романтизму; дослідник творчості Платона і неоплатонізму; перекладач творів Кузанського, Платона, Прокла та ін.

[br]

Осн. тв.: "Античний космос і сучасна наука" (1927); "Філософія імені" (1927); "Діалектика художньої форми" (1927); "Нариси античного символізму і міфології". Т. 1. (1930); "Діалектика міфу" (1930); "Історія античної естетики". У 8 т. (1963 - 1994); "Володимир Соловйов і його доба" (1990).